ДОПОВІДЬ
на
тему:
Історія
церков м. Миколаєва
Кілька століть тому пересічний житель
Миколаївщини мав певну уяву про космос, про землю й довкілля, знав іторію свого
народу, - зрештою, сам творив її,- та дещо чув про події у світі. Ці відомості
значною мірою відрізнялися від тої суми знань, якою володіє теперішє покоління
миколаївчан. Осередків та джерел, під впливом яких формувався світогляд наших
предків, було багато, але беззаперечно одне: центром духовного життя сільських
чи міських громад в тих часах була, а в багатьох випадках і сьогодні є церква.
З храмом пов”язувались не тільки чисто
культові моменти (свята,хрестини, шлюб чи похорони). Тут часами діяла школа, в якій можна було навчитись не тівльки
читати й писати, але й отримати ширші знання. Парохія — особливо від другої
половини 18 ст.- служила прикладом ведення сільського господарства, передувала
у впровадженні нових
агротехнологій. Навколо церкви також оберталося життя ремісничих цехів у містах
та містечках.
І все таки чи не головну роль у формуванні
світоглядних знань парохія відігравали проповіді, які священник проголошував
щонеділі й на свята. Вони обговорювалися між людьми, аналізувались, тощо.
Засади, які на казаннях у храмі проповідав священник, ставали нормою життя в
громаді. Недарма на зламі 18-19 ст. На теренах Галичини різко загострилась
боротьба за те, якою мовою читати проповіді: по — польськи чи по-українськи.
Тому ми зосередили увагу на історії
миколаївьских церков, стосунках парохій з міською громадою, братствами, цехами
і школами. На підставі наведених документів здійснена спроба син6тезувати образ
середовища, яке формувало світогляд миколаївчан 16-17 століть. Водночас ці
матеріали дають ключдо розуміння причин того інтелектуального вибуху, який
ставася у Миколаєві над Дністром у другій половині 18 ст. І спричинився до
появи яскравої плеяди діячів новітньої української культури — вихідців з
миколаївських родів.
В описувані часи церкви Миколаєва і сіл
Дроговизького староства адміністративно належали до Роздільського деканату. В
його складі в 1740 -х роках нараховувалося 26 парохій у 23 населених пунктах
(Розділ, Миколаїв, Дроговиже, Демня, Устя, Розвадів, Верин, Надітичі, Рудники, Крупсько, Стільсько, Ілів,
Березина, Малехів, Берездівці, Підгірці, Піддністряни, Чортория, Загір”я,
Бородчиці, Жирава, Дроховичі і Бориничі). Через кілька літ до Роздільського
деканату були включені ще 24 церкви колишнього Княгиницького деканату. Таким
чином цей найбільший структурний підрозіл Львіської діоцезії охоплював 6 міст (
Розділ, Ходорів, Журів, Берездівці, Княгиничі, Миколаїв) і 41 село ( Дроговиж,
Демня, Устя, Розвадів, Верин, Стільсько, Ілів, Надітичі, Явче, Загір”я, Васюшин
Воскресінці, Новосельціц, Сугрів, Підліски, Молодинче, Голешів, Загір”ячко,
Добрівляни, Станківці, Підгірці, Руда, Острів, Городище, Королівське,
Отеньовичі, Городище Шляхетське, Брюховичі, Бориничі, Ляшків, Малехів,
Березина, Вовчків, Київець, Ченрниця, Пісочна, Рудники).
Всі населені пункти мали по одній церкві і
тільки Миколаїв становив виняток. Тут офіційно було зареєстровано 4 парохії. Як звернув
увагу В.Федусевич у своїй “Хроніці” подібне не зустрічається у Львівській
архієпархії і суміжних Перемиській і
Станіславській. (1).
Про початки Миколаївських церков конкретних
документів на разі не віднайдено. Але збереглися знамениті Миколаївьскі
“дезидирати вільності”, занесені в акти Львівського городського суду
27.08.1616р.
“Котрі були в громаді в понеділок на
Преображення Господє 1616 р, а ті були запитані від посполитого чоловіка: якщо
так коньентується тими вільностями, отриманими від Й.К.М. І якщо хочуть тримати
прав і вільностей своїх, для того кожен є тут спецально вписаний...(далі на
п”яти сторінках йдуть прізвища громадян міста — Г.Я.). ці всі — кожен
зосібна-при возьному Петрові Підкові і шляхтичу Степанові Кульчицькім зізнавали
добровільнго під сумлінням стати при правах, привілеях і вільностях до своїх до
живота свого, поки їм буде ставати і піднісши пальці свої, добровільно обіцяли
триматися один при другім”. (2).
Цей унікальний документ пояснє багато
легенд навколо “ вільного міста”, але в даному випадку йдеться про інше. В
“дезидератах” є вписані прізвища 216 миколаївських господарів ( серед них було
щонайменше 35 ремісників 17 різних професій), які мали свої дворища на чотирьох
дільницях: Ринок з Підліссям, Перемиська вулиця, Північні Затили і Болоня.
Окремою лінійкою тут зареєстровані “попи всі чотири”.
Проживали тоді священники на Болоню.
Згадуються “всі попи” і вдруге, коли вони разом з кільканадцятю міщанами
прийшли у п”ятницю свідками складання цього документу. Це означає, що
священники відігравали не останню роль у житті громади і що на 1616 рік мали би
вже існувати в Миколаєві 4 парафії.
Можна додати ще й пяту- римо католицьку
(1600р), але вона жила своїм відрубним життям і на духовне довкілля практично
впливу не мала.
Принагідно зауважимо, що не слід прив”язувати
час заснування парохії до дати спорудження храму. Наприклад, костьол будували з
каменю понад 30 літ й освятили тільки в 1630-х роках. дерев”яні церкви зводили
швидко, але й стояли вони не дуже довго — в середньому півтора століття.
Бувало, що священник вмїздив на вигіднішу парафію, новий претендент не
з”являвся, церква поступово приходила в запустіння, руйнувалась. Щось подібне,
наприклад було з церквою Юра, яка в 20-х роках 18 ст. Завалилась і “не було ніякої надії на її
реставрацію”. Одначе, парохіяни хотіли все-таки мати свій храм і в 1747 р. спромоглися його відбудувати.
Святоюрська парохія (як і Святомихайлівська і Святоспаська) проіснували до
початку 19ст. , коли всі міські парохії були об”єднані в одну — святого
Миколая. Однак церкви продовжували стояти, час від часу миколаївський парох там
відправляв служби Божі. Поділька церковна громада спромоглася в 1860 -х на
перебудову своєї церковці святого Михайла на кам”яну. А дві інші міщани
розібрали наприкінці 1870-х років.
Парохія святого Миколая архієпископа
Міррлікійського:
“При дорозі лежав маленький самобутній
Божий храм під старезними могутніми дубами, що своїми високими кронами стриміли
в небі понад дах і бані, яких тут є три”, - захоплено писав німецький
мандрівник Йоган Георг Коль, побачивши церкву святого Миколая Міррлікійського проїздом
через Миколаїв у 1838 р. (3). це був либонь чи не перший справдешний памятник
старовини, який учений зустрів на своєму довгому шляху через південну Україну,
Буковину, відтак по Галичині.
“Дах церкви був такий низький, - оповідає
далі Коль,- що ми підборіддям діставали його країв і, як врешті-решт священник
відсунув старий чудовий засув у грубезних дубових дверях, ми вступили в
розмаїто прикрашену середину. В церкві панувала напівтемрява середньовіччя, бо зовні
жодне світло не доступало, а тільки те, яке проникало через дуже маленьке
віконце бані. Дубове листя, грайливо затінюючи, також зменшувало силу сонячних
променів, які через отвори в бані спадали на блискітливі зображення святих. На
балці над дверима сокирою вирубано старослов”янськими літерами рік 1633”.
Якихось певних джерел, що засвідчували би
дату заснування найстарішої парохії в місті, якою безперечно є парохія святого
Миколая, на разі не виявлено. Відомо тільки, про це буде йти мова пізніше, що у
1577 р. з Святомиколаївської парохії виділилась
Святоюрська. Отже можна вважати, що перша парохія з”явилась водночас із
заснуванням міста, тобто у 1570р.. Сама будівля церкви ставилася тричі:
дерев”яна на початку 70-х рр. 16
ст. І у 1733р. (а не 1633р.,як помилково пише Йоган Коль) та кам”яна у другій
половині 19 ст.
Опис дерев”яної церкви є у візитаціях о.
Івана Пясецького за 1740 р. (4) та о. Миколи Шадурського за 1764 р.(5).
Якщо Йоган Коль у 1839 р. Побачив храм
таким маленьким й стареньким, в якому “іконостас стояв уже похилий, образи на
стінах перекосилися, а тому їх, як і цілу загрожуючу падінням церкву,
заборонялось зрушувати” , то перед стома роками було ще цілком інакше.
Візитатор Пясецький у 1740р. пише, що “там та церква дерев”яна нова, гонтами
побита, з двома більшими і чотирма меншими вікнами”.
Отець Микола Шадурський відвідав храм 22
червня 1764 р. І зробив більш детальни йопис споруди: “церква під титулом
святого Миколая архиєпископа Міррлікійського
поставлена в підвалинах зі споду з дубового, а далі в стінах вільхового й
букового під топір оправленого дерева, з трьома у формі бані верхами, гонтами
побита, в середині без посадки. Сама в собі помірна, має з бабинця до заходу
дубові двері, належно окуті і від середини замикані на залізний замок. Року
1733 (про що свідчить напис на одвірку) вибудована і Роздільким деканом Іваном
Левинським побенедиктована. Поряд з церквою є цвинтар, огороджений від гостинця
частково парканом а частково плотом з двома хвіртками. На цвинтарі є дзвінниця
на чотирьох стовпах дубових також під гонтами, на ній три невеликі дзвони.”
Далі візитатор описує внутрішній обладунок
храму, начиня, образи, церковні книги, грунти, статус пароха і свої зауваження.
Отець Шадурський побачив розвішані на стінах десятки розмаїтих образів,
мальованих по дереві і на полотні. В одному тільки бабинці було “образів різних
дерев”яних одинадцять”. Лише на іконостасі бракувало зображень апостолів “котрі
ще є в роботі”. В інтер”єрі храму візитатор також звернув увагу на антимінси.
Один, який лежав межи льняними обрусами на головному престолі, був від
покійного єпископа Атаназія Шептицького з 1723 р. Другий,- єпископа Леона Шептицького з 1750р., -
знаходився під обрусом на престолі перед вівтариком апостолів Петра і Павла.
Обидва антимінси були з реліквіями, тобто з мощами.
Антимінси являє собою прямокутний кусник
шовкової, або льняної матерії із зашитими і нього частинами святих мощів. Він є
особливістю церков східного обряду і без антимінсу служба Божа не
відправляється. Церковний Собор, який відбувся у Львові у 1891 р., видав щодо
антимінсів такий припис:
“Понеже часом случиться, що в Церкви
находяться Антимінси зужиті давностію, котрі в середині своїх мов би на престолі
мають єще уміщені Мощі святих Мучеників, тогди єсли вони уже більше не служать
для ужитку Церкви, мають відослатися до Ординаріата, аби ті старі мають бути
заступлені новими. Тих же Антимінсів, не менше як самих мощей святих хай не
позавляють дотикатися мирянам, най не дають їм тих до прання і най самі не
важаться їх прати, а то тим більше, що кромі мощів святих там уміщених, суть
вони святих миром помазані, котрого також мирянам не дозволено дотикатися, ані
вільно кому -будь прати. Коли ж би потреба заходила для відправлення літургії
вложити Антимінс межи обруси вівтаря, котрі не раз потреба зміняти, має то
робити сам священник, а не хто інший із мирян, услугуючи при вівтарі”.(6).
Отож не дивно, що після таких жорстоких
приписів давні антимінси є великою рідкістю.
Принагідно слід зайважити, що після
сумнославного псевдособору 1946р., який оголосив про ліквідацію
грекокатолицької церкви, значна частина священників, формально підкоряючись
тодішній церковній владі і приставши до нового “православ”я”, під обрусами на
престолах тримали антимінси метрополита Андрія Шептицького та його
попередників, тобто фактично залишилися вірними Апостольській столиці. До цих
священників належав і парох церкви святого Миколая Володимир Федусевич....
Окрім антимінсів церква мала чудове
Євангеліє. Візитатор Пясецький у 1740 р. відзначив, що воно було “в оксамиті
фіолетовім, бляшок на ній срібних десять”. Через пару десятків років, коли
церкву перевіряв Шадурський, це препишне Євангеліє чомусь зникло. А замість
нього появилася книга “в звичайній оправі”.
У 1740р. До цієї парохії належало 60 хат. Священником був Теодор
Гамайда, яеого через кілька літ заступив Іван Левицький “за презентою його
милості пана Михайла Ржевуського писаря польного коронного, старости
дроговизького 1 березня 1744р. в Острові датовано...”. Отець Левицький
священникував довго. Його й застав візитатор Шадурський, який зафіксував, що на
той час до “тої церкви парафіянів з міста належить 80, а з млинів Петрових 5”.
Інспектор Шадурський мав багато претензій
до о.Левицьког: не навів порядку в метриках, не купив “Книгу казусів” у церкві
панує нелад і бруд, до то ж любить випити (!). та все ж це були дріб”язки в порівнянні з вимогою: “а стосовно школи
поінформувавшись з признання вишеупомянутих парахіян, що то при церкві на пляці
дяківськім була, аби її речена Confraternitas на тім же місцю негайно
старалась виставити, йнакше без школи дякам нічого не давати”.
Після Івана Левицького на Святомиколаївську
парохію прийшов о.Микола Конашевич. Він значиться парохом у метричних книгах за
1784 р. у Йосифінській метриці за 1786 р. Цікаво, що на Передмістю в тих роках
жив та мав доволі поля священник Іван Миколинський (7). Його роль в місті
невідома, бо парохії він не мав і в метричних книгах записи під цим прізвищем
відсутні. Микола Конашевич священникував у церкві Миколая до 16,01.1794р. Саме
того дня він помер у 58-літньому віці.(8).
Церква святого Миколая була належно
вивінована, про що свідчать документи, внесені Шадурським до візитації.
“Ми уряд і ціле поспільство Й.Л.М.
Миколаєва і братство церкви під титулом святого Миколая, у зв”язкеу з тим, що
та церква не має посагу ані грунтів, тепер надаємо з своїх власних міських
миколаївських посаг тій же вищезазначеній церкві:
“на урочищах, тобто на Ремісничих городах
надаємо грунту на п”ять плугів, де й сад і той грунт лежить від сходу сонця з межею Івана
Галашти, а від заходу з межею івана Вів”юрського. Обумовлюємо також,аби поміж
садом місту був вільний вигін і виїзд без всякої перешкоди. Там же даємо город
з межею границі від Дроговижа, на котрім ораня на один плуг.
Також - четвертину поля з межею від сходу
сонця Петра Балаби, на якій є ораня на 6 плугів.
До того — на долині під Григоровою горою з
межею Андрія Юровича, де може бути ораня на 3 плуги.
Ще — два пляци з садами: один з межею
Святомиколаївської церкви, а другий з межею старої Гоїнки.
З цих грунтів звільнюємо ві усіх податків, як то
чиншів,гіберни, мучного, усіх повинностей як міських, так і двірських, на що
при даню цієї нашої ерекції для ліпшої віри і певності своїми власними руками
підписуємось при іменах і прізвищах наших. Діялося в місті Й.К.М.
Миколаєві шостого листопада 1743 року. Теодор Корецький, Олександр Кривецький,
Яценько Корецький, Яценько Семянович, Михайло Фрасуляк, Григорій Корецький,
Іван Гамайда, Матвій Трегубецький -міщани, бурмістр Іван Гусарів, радники Іван
гурнікевич та Іван Засідкович, присяжний Ілько Плішилович (міська печатка).
Зізнали під сумлінням Семен Решетник, Іван Корецький та Ілько Герус — славетні
парохіяни тої церкви та громадяни миколаївські.
Примітка 1: На урочищах, виражених в
ерекції, був раніше монастирець пань закону Василя Велмкого, по знесенню якого
грунти й сад дісталися були місту, а від так їх відступлено тутешній церкві.
Примітка 2: Другий пляц від мтарої Гоїнки,
також виражений в ерекції, є під церквою Святоюрською миколаївською, де
знаходиться також подвір”я тамтешнього пароха і садок. Його для того тут
вписано, що вже церква Святоюрська була впала і не було найменшої надії на її
реставрацію, а тутешній парох мав тамтешню парохію собі прилучену, а як там
церкву виставлено, то й на реченім пляці парох Святоюрський осів.
Примітка 3: Поряд цвинтаря від гостинця є
дяківський пляц, на якім перед тим бувала школа, але тепер стоїть облугом: може
його бути на 6 загонів”.
Що стосується урочищ, описаних в першій
примітці, то про них згадував також отець Пясецький у візитації з 1740р. :
“Тамта церква ...має при собі кавалок поля
на чотирьох львівських півмірки. Той кусник поля був колись власністю
Миколаївських василіянокз садом різного дерава, а потім місцевиммагістратом
звільнений від усіляких податків”.
Після смерті о.Конашевича у 1794 р. Парохія
Миколая довгі роки практично була опорожнена. Приходили один за одним
адміністратори, чи кооператори на рік — два і зникали на спокійні, більш хлібні
місця. Кілька літ правив тут Іван Цісельський (1802-1805 рр.) . Йому помагали
іноді парох Дроговижа Микола ланчевич та священник5 з Волі (щойно створена
парохія) Стефан Кончаківський. Про Ланчевича Амврозій Андрухович подає таку
звістку: “Ланчевич Микола, син вільного горожанина з Миколаєва, уроджений 1756
р. , став парохом в Устю. (9).
Ланчевич невдовзі перебрався з Устя до
Дроговижа, де священникував кілька десятків років, запоки йому на зміну у
1820-х роках прийшов його зять Степан Горнікевич. Про цього священника відомо
доволі мало, крім того, що упродовж пяти років (1824-1829) він, будучи парохов
в Дроговижі , водночас мав під своєю адміністрацією Святомиколаївську парохію,
досконало знав її історію, - прецінь був патріотом свого міста, - але з
невідомих причин не хотів тут священникувати. Значно більше відомостей є про
його батька Якова завдяки згадуваній вище розвідці Андроховича:
“Горнікевич Яків, син Івана Гурніка,
міщанин в Миколаєві, уроджений у 1755р., закінчив поетику, в семінарії був
півтора року, висвячений 3 березня 1784 року; став парохом”.(10).
Перед Стефаном Гурнікевичем у церкві
Миколая у 1822-23-х роках адміністрував веринський парох Іван Мартинович.
Мартинович був священником на Миколаївщині принаймі вже в третьому коліні. Його
батько Петро також значиться у “Студіум Рутенум”:
“Матринович Петро, син Олекси, пароха у
Волцневі жидачівського деканату, народився у 1755 році, закінчив риторику був
один рік у семінарії, кінцеві іспити склав у присутності єпископа Білянського,
мав добру поведінку, висвячений 30 березня 1781 року, став парохом у Піддністрянах
Роздільського деканату Львівської діоцезії”.(11).
Якщо до перелічених адміністраторів додати
ще тих, що час від часу правили у церкві Миколая, а саме розвадівського пароха,
а водночас й декана Андрія Крижанівського (1807р.), священників Антульського,
Василя Онишкевича(1819-20рр.),Миколу Левицького(1821р.),Івана
Козловського(1823-24рр.), Миколу Вергановського(1831-36рр.), якому помагали в
1833-36рр. Іван Журковский та Іван Левицький, то стане зрозуміло, що упрдовж
кількох десятків років парохія не мала постійного господаря і приходила в
занепад, а будівля церкви поступово набувала такого древнього вигляду, що
німецький мандрівник Коль побачив її щонайменше 200- літньою і датував будівлю
1633 роком.
При цій круговерті з парохами годі сьогодні
точно вказати на прізвище священника, який показував церкву Миколая Йогану Колю
і розповідав про неї багато цікавого. Зокрема німець побачив посередині храму
невеликий — півтори стіп заввишки — камінь і запитав про його призначення.
Священник відповів, що кожної неділі він стає на цей камінь і “проповідує
громаді щось моральне завжди в “руснацькій мові”, хоча й може по-польськи і
більшість громадян розумла би його”. Німецький мандрівник тут засвідчує , що
українська мова не затерлась польською і не пропала по містечках на початку 19
ст., як це вважали дослідники
“Шашкевичіани”. Властиво такі українські промови по церквах і стали одним з
причинків до появи “Руської Трійці”.
Священник, який супроводжував Йогана Коля,
не був випадковою людиною. Добре знав ситуацію в деканаті і, зокрема в
Миколаєві. Він оповів, що патроном церков Дроговизького староства є “один з
найбагатших вельмож Галичини граф ... р...., з яким іде від 30 літ ведуться
марні переговори, про будівництво нової церкви в Миколаєві”. Йшлося про графа Скарбека, прізвище якого Коль
чомусь не хотів називати. Далі священник сказав:
“Але цей чолоквік є вільномуляр і
якобінець. Він будує млини, фабрики, гуральні та великий театр у Львові, але
жодного храму. Уже шість його церков є у такому смутному занепаді. Але наш
патрон воліє перерахувати гроші на
загальновживані видатки нашому митрополитові, аніж щось віддасть на будову храму “.
Відтак німецький мандрівник пише:
“Захотілося побажати аби граф ще довго
упирався цьому помислу; коли буде вимурована нова церква, що колись таке
станеться, то збудують її більшою, і тоді старі тисячолітні дуби, які стоять
поряд, змушені будуть зрубати, камінь проповідей перетвориться на казальницю з
червоного дерева. Старі поважні багатосторінкові словянські книги будуть
змінені на нові видання, а весь інтер”єр церкви, наповнений особливостями, що
йдутьвід далеких предків, рутенської Служби Божої і тисячами зітхань, які
усередині цих стін піднімалися до неба, затруть вапняні щітки львівських
малярів та сучасні методи мулярського та оздоблювального мистецтва... При цьому
ми не могли придушити в собі бажання, аби Бог ще довго міг утримувати церкву
при її старих дубах і похилих дерев”яних стінах, і не приховували перед
священником того, що нехай він буде мудрий і не засмучується позицією графа, а
навпаки, нехай вживає всіх доступних йому засобів і утримує церкву у її
теперішньому стані.”
Аргументи німецького мандрівника про
доцільність збереження будівлі храму були дуже вагомі з точки зору
західноєвропейського інтелігента. Але не для миколаївського парохіянина і
священника. Миколаївчанин хотів замість дерев”яної, - нехай навіть унікальної
та антикварної,- мати міцну камяну споруду стіни якої зберігали би його
зітхання, його інтимну розмову з Богом, його духовність на десятки, чи навіть сотню
— другу літ, а багато-багато віків.
І “копач” таки досяг свого. Вимурований
кам”яний храм Миколая всередині не “затерли вапняні щітки львівських малярів”.
Його розмальовував накращий митець Галичини другої половини 19 ст. Корнило
Устиянович. І не просто розмальовував. Кожен настінний розпис в церкві Миколая
є мистецьким шедевром. Взяти хоча б, наприклад, “Мойсея” пензля того ж Устияновича в
Преображенській церкві Львова. І можна сперечатись котрий кращий. Не менш
важливим є те, що Корнило Устиянович в цих розписах гармонійно поєднав біблійні
історії з історією Київської Русі.
Відтак, немов продовжуючи цю тему, в церкві
встановлювали тільки високохудожні твори, які мали безпосередє відношення до
історії рідної землі, її культури й церкви. Як не згадати тут горильєфи Миколи
Устияновича, виконаний у 1936 р. знаним скульптором Коверком, або “Русалка
Дністрова” роботи Володимира Сколоздри в 1943 році. Не менш мистецьку цінність
мають пропам”ятні керамічні таблиці “українська молодь Христові” (1933р.) та
“950-ліття хрещення Руси -України” (1938рік).
Настінному розпису не поступається і
іконостас, розмальований також одним з кращих тогочасних малярів Теофілом
Копистинським.
Ні, не стратили миколаївчани від того, шо
перебудували дерев”яну церковицю на величний кам”яних храм. Церква Миколая
витримала дві світові війни, за її мурами зуміли переховатися у тому буремному
20 ст. Справжні шедеври української культури, мистецтва й духовності. Але це
вже інша сторінка храму святого Миколая.
Про заснування другої за віком парохії в
Миколаєві існують певні джерела. Візитатор Генеральноі львівськоі діоцези о.
Микола Шадурський почав свою роботу в місті з інвентаризації церкви св. Юра,
яку відвідав 21. 06. 1764 р.
На відміну від попереднього візитатора він
сумлінно переписував всі речі, папери, що знаходилися в храмі. «Тут нотую, що
тутешня церква від закладення свого мала інші грунти, на що нам показано такий
документ» — з певною недовірою висловився отець Микола, але запис зробив:
«Миколай граф з Остророга, воевода
Познанський, староста Дроговизький і т. д. і т. п. За моїм дозволом є збудована
церква на передмістю Дроговизьким миколаївським при гостинцю Львівським. Всі
міщани і передміщани, прохаючи мене про конценс до церкви, обрали собі
духовного на ім'я Давид, брата родженого на ім'я Адам, священика церкви святого
Миколая. Ті брати поділилися парохією і збудували церкву на чверті поля при
гостинцю Львівськім. Та чверть не може засіватись осівком, бо припирається
горою під назвою Лиса, камінною, пісковатою і лісом зарослою. До того додається
чверть поля, йдучи гостинцем до Стільська, котра та чверть називаеться до
Яворової долини, для засівку збіжжя ярого. Та чверть... і до тої ж згаданої
церкви святого Юра додається на Завалю півчверті поля.
Той згаданий священик на ім'я Давид за
дозволом моім старостинським і проханням міщан Миколаівських з тим вище
описаним духовним мае заживати її грунти без жодних тягарів податків так
двірських, як і міських і костьольних з їх нащадками, поки іх стане. Даючи їм конценс то мій з підписом руки
моєї і притисненням печатки, на що конфірмацію у Короля Його Мосці позволяю
виправити.
Дано в Дроговижу п'ятого листопада року
тисячу п'ятсот сімдесять сьомого. Миколай Остророг, староста Дроговизький».
Сумніви візитатора Шадурського щодо
автентичності вищенаведеного привілею не були безпідставними. На деяких
парохіях він зустрічав грубі фальсифікати, коли йшлося про право власності на
землю. I це зрозуміло. Коли
священик помирав, то його родину виганяли з плебанії та з грунтів. Треба було
звільнити місце для нового пароха. От і намагалися священики в той чи інший
спосіб забезпечити майбутнє своєї родини.
Добре, коли парох мав синів і одного з них,
як правило найстаршого, встиг виучити на теології. Тоді парохія переходила з
батька на сина і плебанія залишалася в руках родини. Бували випадки, коли один
і той же священичий рід сидів на парохії ще з княжих часів. Наприклад, сім'я
визначного українського церковного, політичного й культурного діяча барона
Михайла Гарасевича священикувала у Яхторові на Золочівщині понад три століття.
Якщо ж парох не мав синів, а тільки доньок,
то ще не велика біда, бо можна було котрусь з них видати заміж за теолога, який
після висвячення помагав тестеві.
По смерті старого священика парохія переходила на зятя й сім'я жила при ньому. Найгірше, коли парох
помирав у молодому віці- На попадю
з її малолітніми дітьми чекала гірка доля сиріт: тулацтво по далекій родині,
наймитування або жебрацтво. То ж бувало, що священики вимушено вдавалися до
фальсифікацій права власності на землю, аби могли «заживати ті грунта без
жадних тягарів податків так двірських, як і міських і костьольних з їх
нащадками, поки їх стане».
Є поважні підстави вважати процитований
привілей, Ніби-то підписаний
Миколою Остророгом, саме такою, не дуже майстерною підробкою.
Перше, що впадає у вічі, так це дата. Вона,
до речі поставлена прописом, а не цифрами, що виключає помилку при
переписуванні У 1577 р. Миколай Остророг не міг підписувати жодних
паперів, бо його тоді, скоріше всього, ще не було на світі. Миколай Остророг (+ 1651 р.)
народився десь в самому кінці XVI ст. (його мати Катарина Мілецька померла у 1601 р.
після народження дочки Софії, яка була молодшою за Миколая), судячи з того, що
він одружився у1627 р., а політичну кар'еру розпочав тільки у 1632 р.
Миколай Остророг був дроговизьким старостою у 1622—1651рр. (12) Не міг
підписати привілей і син Миколая Остророга Миколай (+ 1659 р.), який був
дроговизьким старостою у1651—1659 рр., бо він не займав уряду познанського
воеводи як це заз- начено в титулатурі. 3 тієї ж причини не міг шдписати цього
документу і стрико Миколая Остророга, теж Миколай (+ 1612 р.), який
не був ні старостою дроговизьким ні воєводою познанським. Не міг підписати цей
документ і Миколай Тарло, бо він помер
у 1571р.У 1577р. староство формально належало його вдові
Ядвізі, яка передала його в оренду зятю Юрію Мнішку.
По-друте. Коли б з датами не було плутанини
і привілей був автентичним, то все одно Миколай Остророг не міг би
підписуватися під тим, що аж ніяк не належало до його компетенції. Прецінь
Миколаїв мав магдебурзьке право і землями, означеними в багатьох королівських
привілеях, могла розпоряджатися тільки міська рада. Документи на право
володіння землею в межах міської власності підписували обрані міщанами
керівники міста, тобто президент, бурмістр та радні «в при- явності панів
лавників присяглих».
По-трете. Кожному родовитому
миколаївчанину, знайомому з топологіею рідого міста, відразу впадае у вічі, що
та чверть поля, на якій брати збудували церкву і яка «не може засіватись
осівком, бо припирається гора назвою Лиса, камінна і пісковата і лісом
заросла», скоріше мала відношення до парохії святого Спаса, але аж ніяк до
Святого Юра. Тим більше, що наступна чверть поля, згадана в привілею,
безпосередньо примикає теж до Святоспаської церкви. Щоправда, тут є певна
особливість, але її як випливае з тексту автор документу не розуміВ. Йдеться про те, що
горб, який тягнеться від Тарандова і припирае до Львівської дороги, колись таки
називався Лисою горою (тепер — Лисогірка).
По-четверте. В межах міськоі границі землею
наділяв тільки міський уряд і тільки парохіі, а не конкретних священиів та
членів їхніх сімей.
Всі миколаівські церкви були відповідно
вивіновані. Зокрема, тій самій святоюрській парохії ... надалисмо зі всіма
належитостями, пожитками, доходами на вічні часи, при уживаню того грунту
пароха, один по другім, тепер і потім будучого при тій же церкві, звільнюючи його від усіх податків з тих
грунтів на вічні часи» (візитація М. Шадурського).Наведені вище аргументи
цілком достатні, аби вважати, що «старий привілей» на право власності на землю,
який показав о. Теодор Гутковський візитаторові зі Львова є поганою підробкою.
Той, хто писав згадуваний документ, компоновав принаймі з трьох джерел:
В одному з них описувалася історія появи
другоі парохії в Миколаєві, а саме святого Юра, з датою 1577 р. Це могла
бути грамота надана вдовою Миколая Тарло, яка не дійла до першої половини
XVIII ст. В другому джерелі йшлося про вивінування церкви святого Спаса. Третім
документом, правдоподібно, був голосний тоді привілей, даний старостою Андрієм
Остророгом і підтверджений королем Яном III Собеським у 1676 р. парохіям
грецького обряду у Дроговизькім старостві. Король і граф Остророг ще раз
підтверджували, що священики східного обряду є вільні «оскільки їх і само право
вольностями забезпечило і правно з духовенством латинського обряду порівняло».
«Отож я, — пише далі Остророг, — всьому духовенству, що знаходиться у згаданому
старостві моїм, як то отцям Демянським церкви святого Миколая, Іловецькому
церкви святого Михайла, Устецькому церкви святого Микити Мученика,
Розвадівському церкви Воскресения Христового, Дроговизькому церкви Успення
Пресвятої Богородиці, Надітицькому церкви Офі- ровання Панни Найяснішої,
Веринському церкви Різдва Христового, іншим священикам того ж староства мого,
даючи консенс, я декларував при всіх вільностях, згідно права їм служачого, так
їх самих, як і грунта їх церковні законсервувати і всіх на тих грунтах
мешкаючих будь- якої кондиції людей заховати». (13)
В цьому тексті не згадується церква у
Стільську не випадково. Тамтешшй парох отець Теодор, ініціатор боротьби за
реальні рівні права священиків грецького й латинського обрядив отримав окремий
привілей.
Наведені вище документи й міркування дають
всі падстави вважати, що святоюрівська парохія заснована таки в1577 р.
Наступна письмова згадка про цю церкву мае
дату 20. 08. 1682 р. Того дня шляхтичі Павло Станіслав Бучковський,
Самійло Богомольський, Христофор Дунський і отаман Стільська Макар завітали до
Львівського гродського суду, де склали скаргу на священика Семена Святоюрського
з Миколаєва. попа Степана і диякона Семена з Дроговижа, поповича Проця з
Розвадова і диякона з Устя, які «в своїх рутенських церквах поширюють
чорнокнижіє, чужі вірі церемоніалиі не впускають урядників до церкви». (14)
Про що йшлося конкретно, годі сказати, бо таких звинувачень у «чорнокнижії» в
описуваних часах не бракувало.
Багато літ тут священикував Теодор Панахида
«консекрований та інстальований львівським епископом Йосифом Шумлянським на
прохання тамтешнього поспільства». Його й застав на плебани у 1740 р.
Візитатор. До парохії належало 50 хат. А після від'ізду старенький отець
Панахида помер, храм упав і «не було надії на його відбудову». Парохію
прилучили до Святомиколаївької церкви.
Минав час. Заваляни чули себе в храмі
святого Миколая, як у чужім. Дуже вже звикли до своєї церковці і через деякий
час вони звернулися до перемиського епископа Онуфрія Шумлянського за дозволом
на будову нового храму, який і отримали 12. 09. 1747 р. А ще через
два роки церква уже стояла «на підвалинах дубових, далі стіни з вільхового під
топір оправленого дерева з одним верхом над вівтарем, витягненим квадратом, а
другим над серединою у формх бані, покрита гонтами, без посадки, з дверми від
бабинця до півдня, належно окутих». Приїхав роздільський декан Іван Левинський
і освятив храм. Сталося це 3. 10. 1749 р.
Братство, — а воно офіційно існувало тут
від 22. 05. 1717 р., на що мало привілей, подписаний львівським
епископом Шептицьким, — й парохіяни подбали також про вивінування церкви.
По-перше, вони 11. 04. 1748
р. відкупили від Івана Поповича, сина покійного отця Панахиди, півчверті поля,
яке лежало напроти церкви «а межею від сходу
сонця гостинця Львівського, а від заходу
з межею Яцикової четвертини, за суму злотих польських сімдесять два. Вічми
часами, не залишаючи того поля і чверті собі нічого, ані жінці своїй, ані
сукцесорам, ані жадним посесорам, але цілком продав братству і парафії до
ерекції згаданої церкви зі всіма належитостями, пожитками, доходами на вічні
часи.» Цей акт купна—продажу, занесений до міських книг (звідки зробив копію
візитатор), від продавців подписали Іван Попович Святоюрський, Теодоззія його
дружина і другий син отця Панахиди Андрій Попович, а від покупців — члени
церковного братства Яценько Сіменович, Степан Головач та Федь Табачка. Сводками
виступали члени міського уряду: президент Андрій Петрикєвич, бурмістри Яценько
Головач, Іван Юрчинович, Федір Ланчут, лантвійт Іван Скрипцевич, присяжні
лавники Василь Устиянович, Василь Балацький, Іван Гурнікович, Дмитро Филипович,
Степан Піскорівський, Іван Максимович.
По-друге, міський уряд до того поля, яке
назад відкупило братство на церкву, додав ще грунт, який властиво перед тим
завше був у посіданні Святоюрськоі парохії:
«Ми, бурмістр, лантвійт і лавники міста Й.
К. М. Миколаєва, іменем цілого посольства даемо ту нашу ерекцію церкві під
титулом святого Юрія Мученика, оскільки та церква здезольована, не маюча
посагу, ми, уряд і ціла громада, суплікуючи, аби хвала Господу не замовкала б,
купилисмо півчверті поля навпроти тої ж церкви з межею від сходу сонця гостинця
Львівського, а від заходу Яцикової четвертини [тут йдеться про поле, відкуплене
не міським урядом, а братством, про що свідчить попередній документ — Г. Я. ],
там же даруємо город тій же церкві, на якім півчверті поля; є ораня на шість
плугів. Тут же надаемо до тоі ж
церкви на наших миколаївських полях від Демянськоі межі і границі назвою в
Рідкіх на дві чверті вшир. Туг півчверть поля, городі поле в Рідкіх надалисмо
до вишеназваної церкви зі всіма належитостями, пожитками, доходами на вічні
часи, при уживаню того грунту пароха, один по другім, тепер і потім будучого
при тій же церкві, звільнюючи пароха від усіх податків з тих грунтів на вічні
часи. Діялося в місті Й. К. М. Миколаєві 11 червня 1749 року.
Для певнішої віри підписуємось: президент Яценько Семянович, бурмістри Андрій
Петрикевич, іван Засідкович, Григорій Корецький, лантвійт Іван Скрипцевич,
лавники Микола Мандзюк і Дмитро Филипович. Міська печатка.»
Після того, коли церкву збудували,
вивінували й освятили, ще треба було чекати цілий рік, аби прийшов парох. Ним
став о. Теодор Гутковський за презентою Йозефа Міхала Ржевуського, писаря
польного коронного і т. д. і т. п. від 2. 12. 1750 р. I впроваджений
оффіціно роздільським деканом на парохію 6. 01. 1751р. Отець Гутковський
священикував тут понад 40 літ. Автори Йосифінської метрики у 1789 р.
зафіксували, що його дім стояв коло церкви під конскрипційним номером 473
(будівля храму мала номер 471). (15)
06. 1764 р. візитатор зареестрував тут
належних до парохії 60 хат з міста 14 з «середніх млинів». Серед
церковного начиння о. Шадурський відзначив вартісну річ, якою був «срібний
келих з патиною, звіздою і такою ж лижечкою, в середині позолочений, від
славетного Романа Паліводи, громадянина миколаївського, куплений до церкви за
двадцять і півтретя талерів».
Школи «тут не має», мабудь ніколи й не
було. Вважалося, що двох шкіл на містечко цілком достатньо.
|В останньому розділі візитації «Оrdinatio reformatoria» о. Шадурський висловив ряд претензій до
Теодора Гутковського. Були такі дрібнички, як те, що слід ще цього року
поставити кілька лав для сидіння, статечні й поважні за віком парохіяни могли перебувати
Службу Божу до кінця відправи. Треба
би конче помалювати процесійний хрест, викінчити образи пророків в іконостасі,
поправити замок і таке інше. Були і більш серйозні зауваження. Передовсім треба
поставити школу аби дяк навчав дітей. А ще гірше, парох «представив фальшиві
папери і церковний грунт, на котрім сидить, видав за власний, і якоби відкупив
його від братства». Повторилася стара історія з ерекціональними грунтами. Не
минуло й 15 років від того часу, як міський уряд і братство вивінували церкву, а в
пароха вже е якісь папери, що то його власні грунти. Візитатор викрив
фальшивку, а священикові вказав, що
эв разі повторення таких
випадків він буде відлучений від парафії.
В 1794 р. парохію Юра обійняв син
Теодора Гутковського Стефан. (16) Амврозій Андрохович у розвідці
«Львівське Студіум Рутенум» про цього випускника Львівського університету подає таку інформацію:
«Гутковський Степан, син Федора, пароха в Миколаєві,
уроджений 1757 року, закінчив філософію, був усемінарії півроку,
висвячений 3. 03. 1784 р.» (17)
ув у пошанівку серед міщан, найбільш поважні
родини мали за честь запросити о. Стефана чи його дружину Анну бути свідками на весіллі,
або хресним батьком чи матір»ю. Отець Стефан доводиться хресним татом Івана
(3. 02. 1790 р.), Михайла (6. 09. 1794 р.), Пелагії (8. 09. 1798 р.) — рідних братів і сестер
поета Миколи Устияновича, видатного українського діяча першої половини
XIX ст. Дружина о. Гугковського Ганна тримала до хресту сестер Миколи
Устияновича Анастазію (10. 11. 1800 р.) і Катерину (2. 06. 1805
р.). Стефан Гутковський вірно служив Богу йсвоіМ парохіянам
на «Затилах північних» до смерті. Сталося це 13. 05. 1812 р.
(18) Ховав його о. Антульський, парох церкви святого Миколая. Стефан
Гутковський був останнім офіційим парохом церкви Юра. Храм стояв
замкнений й самітньо маячів ще майже століття. Час від часу тут відправляли
парохи церкви Миколая.
Про подалыну долю храму оповів о. Федусевич
у «Хроніці парохііі міста Миколаєва над Дністром». В храмі
правилося до 1877 р., коли його було розібрано.
Початки Святоспаської парохії, як і двох
попередніх, губляться в глибині віків. Принаймі, в 1740 р. «тамта церква
за Валом дерев'яна, гонтами побита, потребуе репарації» — записав інспектор
Пясецький. Будівля мала одні двері та два менших вікна і три квадратні верхи.
«За інсталяціею тамтешніх міщан» [увага! — Г. Я.) священиком тут був Василь Преображенський. До парохії
належало 40 хат. Через рік стояла вже нова будівля «на дубових підвалинах, далі
в стінах з букового й осикового під топір дерева, з одним над серединою у формі
бані верхом, витягненим у виді вісімки, побита гонтами». Мала одні двері до
півдня, що засувалися на драг, а другі від бабинця до заходу. Як і всі церкви у
Миколаєві не мала лавок для сидіння. «Року 1741 славетними
парохіянами виставлена, а відтак превелебним Іваном Левинським, деканом
Роздільським побенедиктована», — записав инспектор о. Шадурський.
Серед церковного начиня візитатор звернув
увагу на «один келих срібний, з патеною, звіздою і такою ж лижечкою, в кубку
золочений, куплений із складки побожних парохіян за 183 злотих». Під
обрусом на одному з престоликів знаходився антимінс львівського епископа
Атаназія Шептицького з 1723 р., під другим — антимінс епископа Льва
Шептицького з 1750 р. Коло нього відбуваеться відправа за Indultem... Львівського єпископату від 28. 04. 1754
р. Особливе захоплення у Шадурського викликали стіни, довколо
завішені «різними образами: то полотенними, то дерев'яними».
У розділі «Церковні грунти» візитатор занотував:
«Ми, уряд і ціле поспільство міста Й. К. М. Миколаєва,
даемо ту нашу ерекцію і посаг церкві Преображения Господнього, тобто
грунту ... на дві чверті, так же як до Святоюрської церкви. Межа
від сходу сонця Заньової[Заневича — Г. Я. ], а від заходу сонця межа в Рідкіх
від толоки. Ще півчверті з межею від сходу сонця Івана
Завальняка, а від заходу межа Івана Корецького, на котрих грунтах ораня
буде не больше як на десять плугів. Ще пляц на будову і... на тім же пляці. Котрі то вище
виражені грунти і пляц надаємо й записуємо у вічний посаг
церкві під титулом Преображення Господнього у вічний і вільний ужиток
парохові теперішньому і на потім будучому, звільнюючи від усіх
податків. 12 травня 1752 р. На що для кращої віри підписуемось:
бурмістри Іван Засідкович, Яценько Семянович, Григорій Корецький,
лантвійт Іван Скрипцевич, з лавниками і ціле поспільство. Міська печатка». При
цьому були присутні Іван Корецький, Андрій Боднар, Михайло Мартинів, Гринь
Гірник, парохіяни тої церкви і громадяни миколаївські.
Після Василя Преображенського, якого в 1740
р. на парохії застав львівський інспектор Пясецький, тут священикував
Теодор Левицький, який тут спочив у Бозі в 1763 р. Відтак 24. 06. 1764
р. візитатор пише: «... вже
рік минув як парохія є вакантною і віддана в адміністрацію Павлові
Верещинському, парохові Святомихайлівському».
Шадурський вказує також, що «нова осілість,
яка лежить вище млинів за лісом, звана Волею, на прохання тамтешніх жителів мае
бути прилучена до Святоюрськоі парохії». Для цього роздільський декан має повідомити
письмово Стільського пароха, що ті жителі вже не до Стільська, як тепер, але до Миколаєва,
як колись, будуть ходити сповнювати своі релігійні потреби. Натомісь воляни
зобов'язуються не випасати поля та не чинити інших кривд стільському пароху.
Зрештою вони робили це ненавмисне, попросту поля стільського панотця прилягали
до волянських грунтів.
Йосифінська метрика подае, що у 1789
р. парохом церкви св. Спаса був виходець з давнього миколаївськогогончарського
роду Герусів Микола Герусинський. Він закінчив семінарію, одружився на Пелагії,
дочці Івана Левицького, колишнього пароха церкви Миколая і перші
роки після висвячення кілька років служив адміністраторм церкви Михайла, а в 1786
р. отримав парохію св. Спаса, куди перебрався жити.
На підставі запису в книзі смертей Спаської
парохії 1799—1812 роки церкви Спаса в церкві Миколая», (19) можна вважати,
що ця парохія пропала ще у 1799 р., а її останнім парохом був Микола Герусинський.
Подальша доля будівлі храму описана у
«Хроніці» Федусевича. В ньому правилося до 1873 р., а потім церква була
розібрана. Отець Федусевич мріяв на тім місці «построїти простору
каплицю, на це узискав і дерево з лісів фундації графа Станіслава Скарбка
— патрона парохіі, але розбилося о нехіть моїх копачів, що не радо
дають убогі датки.»
Але не тільки о. Федусевич мріяв про,
принайму каплицю на Заваллю. У 1870-х роках дяк Іван Максимович, за
якого так своєрідно у «Хроніці», також докладав зусиль, аби
реставрувати церкву Спаса, відновити парохію. Віннавіть замовив намісні
образи у художника Кароля Млодніцкого, який гостював у родини в місті. Один з
цих образів «Матір Божа» зберігся. На зворотній стороні е напис: «Сей образ
справив для церкви Миколаївської ІоаннМаксимович».
Художникові дуже сподобався храм Спаса. Він
зробив малюнок, попросив графіка перевести у дереворит і помістив його в
журналі «Клоси» №446 за 1874 р. разом із короткою статтею «Церква у Миколаєві».
Кароль Млодніцкий є мало знаним в
ширших колах, хоча й належить до когорти митців найвищої ранги. Він
закінчив мистецькі студії у Мюнхені в знаменитого професора Кольбана
разом із Артуром Гротгером, Яном Матейкою та іншими славними пізніше художниками і, — як найкраще
підготовлений, — отримав посаду професора малюнку у Львові. Більшу частину
свого життя у зв'язку з цим присвятив викладацькій діяльності і тому мало
відомою є йоготворчість. Тільки одного разу взяв участь у
ретроспективній малярській виставці у Львові в 1894 р. Значно більше
він єзнаний на педагопчній ниві. Відомі польські художники
початку XX ст. Стика, Рейзнер, Жубер вважали себе його учнями. Кароль
Млодніцкий помер у 1900 р. і похований
у Львові на Личаківськім цвинтарі неподалік центрального входу
зліва. Завдяки цьому митцеві зображення церкви Спаса дійшло до наших
часів.
Парохія святого Михайла Архангела
Церква на Підліссю ніколи не
привертала особливої уваги, однак саме вона спричинилася до появи цієї статті.Але
про це пізніше.
Церква на Підліссю ніколи не
привертала особливої уваги, однак саме вона спричинилася до появи цієї статті.Але
про це пізніше.
Дата заснування цієї парохії, як і всіх інших
у Миколаєві, не мае письмових джерел. Відомо тільки з візитаціі о.
Шадурського, що храм реставрований у 1726 р., «про що свідчить напис
на одвірку», відтак побенедиктований роздільським деканом Миколою Помазанським.
Цікаво, що всі чотири миколаївські церкви по формі споруди були
різними: Святомиколаївський храм мав три бані, церква Юра була з
одною банею і одним верхом у вигляді квадрату, Святоспаська мала одну баню, а
храм святого Михайла нагадував Святоспаську церкву до перебудови її у 1741 р., бо мав «три верхи у
формі чвірки». Як і коло інших церков поряд знаходилася плебанія, цвинтар
і дзвіниця з трьома невеликими дзвонами, а «четвертий...».
Між церковним начинням візитатор Шадурський
виявив такий же срібний келих, як і в церквах Юра і Спаса,тільки дещицю гарніший і
дорожчий, бо «куплений до храму славетними місцевими парохіянами за
240 злотих».
Святомихайлівська парохія була найзаможніша
і майже не поступалася грунтами навіть костьолу. Принаймі так
свідчить привілей, що його навів у візитації о. Микола Шадурський:
«Діялося у місті Й. К. М. Миколаєві 6
червня 1760 р.
Ми, уряд і ціла громада, даемо ту нашу
ерекцію і посаг церкві під титулом святого Михайла Архангела, зокреманадаємо грунту півчверті поля,
дарованого тій же церкві небіжчиком Іваном Гурнікевичом вічними
часами на посаг церковний, яке лежить в тій же парафії Свя-
томихайлівській з межею від сходу сонця Степана Макарового, а від
заходу — Василя Макарового. Починається від пляців, закінчується коло
потока Тростянця.
Також даємо восьмеро стай на
Засідковій долині поля з полудневою межею Гриця Галанового, й
північною —Андрія Корецького; починається від пляців вздовж дороги,
яка йде в долині, і закінчується на Григоровій горі. До тих стай
належить кавалок і на горі: полуднева межа Степана Юрика, а північна
— Андрія Корецького. Початок — від тоїж гори, а кінець — по стаї Корецьких. Її восьмеро
стай є старожитно церковні і церкві надані на посаг до уживання
парохам перед тим, тепер і тим, котрі будуть.
Також... на Ділу назвою... з межею
полудневою від Війтівського лісу, а північною Івана Вив»юрського: починаєтьсявід
стай Степана Юрика і закінчуеться на стаї Вив»юрського.
Також даемо город, на якім стоїть церква
з межею на сході Михайла Гурніка, а західною — Грииця Галанового.
На цих грунтах разом з городом ораня буде
на 18 плугів.
Сіножатей не даємо, бо самі не маємо.
Тих грунтів аби не важився жаден парох,
котрий буде при церкві, ані продавати, ані теж дітей своіх вивіновувати. То ж
вищезгаданій церкві записуємо в посаг, звільнюючи від усяких міських податків з
тих грунтів пароха теперішнього і того, котрий по нім буде. Дано року і дня
вищезгаданого. Печатка міськоі ради. Бурмістри Іван Чайківський, Степан
Піскорівський, Григорії Корецький, лантвійт Іван Гурнікевич, лавники Василь
Гусар, Казимир Шушкевич, Іван Корецький, писар Тимофій Хімчакович, братство і
ціла Святомихайлівська парохія...
Заувага: колись до посагу ще належала
парохіяльна сіножать за Дністром на Хмільовій але її разом з міськими віддано,
коли відібрано двір».
У 1740 р. до Святомихайлівської парохії
належало 40 господарств. Парохом тоді був
Кузьма Левицький. ___
3 1760 р. за презентою дроговизького
старости Йозефа Міхала Ржевуського парохом став Павло Верещинський, висвячений
єпископом Левом Шептицьким і у січні 1761 р. офіційно впроваджений на парохію.
На 22. 06. 1764 р. інспектор Шадурський вирахував, що до парохії належить 56
хат. Братство тут існувало від 15 грудня 17.. року, надане пастирською
фундацією. іІспектор мав до о. Верещинського дуже багато претензій які детально
занотував у візитації. Були дріб'язки, зокрема аби купив окремий требник, бо користується
одним і тим же на дві церкви. Адже перед роком йому дали під адміністрування ще
й Святоспаську парафію. Були й поважніші закиди: «а від пиятики, в якій не
абияк є затоплений, аби стримався під карою відлучення від парафії. Окремої
школи тут не було і о. Шадурський не наполягав, аби тутешній дяк її провадив.
У 1740 р. до Святомихайлівської парохії
належало 40 господарств. Парохом тоді був Кузьма Левицький. ___
Кілька літ у «церкві на Підліссю»
адміністратором був Микола Герусинський, звідки з часом перебрався на
Святоспаську парохію. Після нього у 1786 р. адміністраторм Святомихайлівського
храму, а з часом і парохом, став Степан Гугковський. Жив коло церкви під конскрипційним
номером 140. Священикував тут понад 10 рокі, аж поки не обійняв після батька
Святоюрську парафію.
На початку XIX ст. три парохії — в тім числі й Святомихайлівська — були
у місті ліквідовані, але підлісяни не хотіли
миритися з тим, що мають ходити до церкви аж на
Передмістя. У 1861 р. вони перебудували свою церковцю на невеличкий кам'яний
храм, який офіційно став дочірньою церквою Миколаївської парохії.
Немає коментарів:
Дописати коментар